Дзвіниця Спасо-Преображенської церкви – сакральна пам’ятка, втрачена у роки войовничого атеїзму, коли період з 1920-х до кінця 1930-х років на території Української РСР під час загальної політики боротьби з релігією як «опіумом для народу» радянська влада розгорнула масштабну антирелігійну кампанію.

Дзвіниця Спасо-Преображенської церкви розташовувалась в історичному середмісті на осі вулиць Путивльської та Шевченка. Збудована на початку ХІХ ст. при Спасо-Преображенській церкві у північно-західному куті церковного подвір’я як функціонально-архітектурний елемент храмового комплексу. Дзвіниця разом із Спасо-Преображенською церквою – це характерний приклад сакрального містобудування кінця XVIII – початку XIX ст. на Лівобережній Україні. У контексті храмового ансамблю класицистична дзвіниця надавала комплексу монументальності та урочистого вигляду. Вона слугувала вертикальною домінантою, що візуально акцентувала центр парафіяльного життя та орієнтувала погляд мешканців і мандрівників.

На світлинах кінця XIX – початку ХХ ст. ми ще бачимо архітектурну композицію: Спасо-Преображенську церкву й у північно-західному куті храмової території – муровану триярусну дзвіницю у стилі класицизму. Дзвіниця мала триярусну вертикальну структуру, яка поступово звужувалася догори. Її верхівка увінчувалась високим шпилем на куполі, що надавав споруді вертикальної динаміки. Перший і другий яруси дзвіниці з чотирьох боків опоясували колони, по 4 на кожному боці, утворюючи у нижньому ярусі двоповерховий портик. Колони несли антаблемент з трикутним фронтоном, характерним для класицизму. У середньому та верхньому ярусах  були улаштовані великі прямокутні та аркові отвори, що служили звуковими вікнами для дзвонів.

Взагалі архітектура дзвіниці була багата на профільовані карнизи, пілястри, які структурували фасад і створювали гру світла й тіні. Незважаючи на монументальність, споруда виглядала витончено завдяки її деталізації.

Дзвіницю Спасо-Преображенської церкви не можна розглядати окремо від самої церкви, оскільки вони збудовані у різний час і в різних архітектурних стилях, при цьому складаючи єдиний комплекс.

Глухівська мурована однобанна Спасо-Преображенська церква є визначною пам’яткою сакрального зодчества. Церкву зведено 1765 р. коштом отамана Генеральної армати Григорія Кологривого під наглядом архітектора Андрія Квасова. Не виключена участь у будівництві київського архітектора Івана Григоровича-Барського. Належить до типу баштоподібних храмів і є одним з найбільш мистецьки довершених тетраконхів України. (Тетраконховий храм –це тип християнського храму, який характеризується планом у формі чотирипелюсткової квітки, де чотири півкруглі апсиди (конхи) прилягають до квадратного центрального об’єму, зазвичай під куполом. Така споруда має хрестоподібну або квадратну форму.)

Спасо-Преображенський храм будувався у період, коли Глухів був гетьманською столицею (1708–1764) у часи правління гетьмана Кирила Розумовського (1750–1764).

У 1867 р. до Спасо-Преображенської церкви із заходу прибудували прямокутну у плані теплу церкву, яка порушила симетрію, але дала можливість збільшити внутрішній простір. У такому вигляді храм дійшов до сьогодення.

Дзвіницю Спасо-Преображенської церкви у м Глухові зруйнували в 1930-х роках. Архітектурна композиція сакрального комплексу зазнала втрат: було порушено єдність стилістичного рішення та нівельовано роль вертикальної домінанти в просторопланувальній структурі.

Спасо-Преображенська церква збереглася, хоча в 1960-х роках Сумський обком КПУ й наполягав на її знесенні задля «випрямлення» вулиці Путивльської.

На жаль, епоха «войовничого атеїзму» спричинила значні втрати для української традиційної архітектурної спадщини. Церква, як інституція, вважалась носієм ідеології, що суперечила марксистсько-ленінському світогляду. Внаслідок цього відбувалося масове закриття, пограбування та знищення релігійних споруд: храмів, монастирів, а також дзвіниць, які вважались символами духовної влади.

У багатьох випадках демонтаж здійснювався без участі фахівців – із залученням військових, робітників і техніки. Дзвони вилучали й переплавляли, а культові споруди підривали або розбирали по цеглині. Часто їхній матеріал використовували для побудови клубів, шкіл, сільрад чи навіть приміщень для утримання худоби.

Антирелігійна політика 1920-х – кінця 1930-х років залишила на мапі Глухова глибокі шрами – місто втратило чимало культових перлин, що формували історико-архітектурне обличчя колишньої гетьманської столиці. Востаннє зображення дзвіниці Спасо-Преображенської церкви зафіксував у своїх фотозйомках мистецтвознавець Сергій Таранушенко під час експедиції на Лівобережжя у 1930 р. Завдяки цьому знімку, виявленому співробітниками Національного заповідника «Глухів» у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, стає зрозуміло, що дзвіниця стояла на одній лінії з західним притвором і церковною огорожею, а звідси не виникає труднощів у локалізації фундаментів втраченої памʼятки. Маємо надію, що після ремонту фасадів церкви у 2010 р. на черзі постане питання і про ревалоризацію (відтворення цілковито знищеного) дзвіниці.

Дзвіниця Спасо-Преображенської церкви разом із Спасо-Преображенською церквою є колом наукових інтересів академічної спільноти у аспекті вивчення регіональної історії та введенням останньої у національний контекст. Так, встановлено, що у дзвіниці Спасо-Преображенської церкви зберігався архів, який розміщувався у невеличкій комірчині з кам’яним склепінням та одним круглим віконцем для освітлення.

У процесі некрополістичних досліджень, здійснених у місті Глухові протягом останніх 10–15 років, було ідентифіковано та введено до наукового обігу списки осіб, похованих на території церковного подвір’я Спасо-Преображенської церкви та у Спасо-Преображенській церкві, а також виявлено окремі надгробки.

Через призму архівних документів, публіцистики, епістоляріїв, у цифр                  овому 3D відтворенні вчені-історики продовжують тяглу традицію повернення втрачених глухівських пам’яток архітектури у публічний простір.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вечерський В. Пам’ятки архітектури і містобудування Лівобережної України: виявлення, дослідження, фіксація. Київ: Видавничий дім А.С.С., 2005. 586 с.
2. Вечерський В. Радянська доба в архітектурі й містобудуванні Глухова. Збереження історико-культурних надбань Глухівщини : матеріали Другої наук.-практ. конф., 17 квіт. 2013 р. Глухів : РВВ ГДПУ, 2003. С. 92–95.
3. Коваленко Ю. О. Історична топографія Глухова доби середньовіччя та ранньомодерного часу : монография. Ніжин : ПП Лисенко М. М., 2024. 224 с.
4. Задко В. П. Історична спадщина Глухівщини. Збереження історико-культурних надбань Сіверщини : матеріали третьої наук.-практ. конф., 16 квіт. 2004 р. Глухів : РВВ ГДПУ, 2004. С. 84–90.
5. Втрачена дзвіниця. Соборний майдан. 2010. № 6. С. 3.
6. Паспорт об’єкта культурної спадщини «Спасо-Преображенська церква». Охоронний номер 180034–Н. Науковий архів Національного заповідника «Глухів», інв. № 3.